Родинні зв’язки та кримський бізнес: що приховує заступник міністра юстиції Андрій Гайченко

Поки чиновник публічно говорить про міжнародні процеси проти Росії та оцінку збитків від агресії у понад 22 млрд грн, близькі родичі його цивільної дружини займаються бізнесом у Криму та беруть участь у політичному житті, контрольованому Кремлем.

Бізнес у Криму та політична діяльність у підконтрольних РФ структурах

Едуард Мільгром, брат цивільної дружини Гайченка Наталії Мільгром, є депутатом Керченської міської ради від проросійської партії «Патріоти Росії». Ця політична сила відома підтримкою політики Кремля. Мільгром був внесений до бази «Миротворець» ще у 2016 році через звинувачення у колабораціонізмі.

Крім того, сім'я Мільгром отримала російські паспорти у березні 2014 року — одразу після анексії Криму. Це свідчить про швидке прийняття нових реалій на півострові та демонструє лояльність до окупаційної адміністрації.

Державна посада та можливий конфлікт інтересів

На цьому зв’язки з Кримом не закінчуються. Наталія Мільгром, цивільна дружина Гайченка, працює у ДП «Національні інформаційні системи» — структурі Міністерства юстиції, що управляє національними реєстрами баз даних. Саме ця установа торік зазнала масштабного збою, що викликало численні питання щодо безпеки даних.

Батько Наталії — Юрій Мільгром — продовжує вести бізнес у Криму та сплачувати податки до бюджету Російської Федерації. Відповідно до українського законодавства, така діяльність може трактуватися як фінансування держави-окупанта.

Нерухомість у столиці та заміські будинки: ще одне питання без відповіді

Окрему увагу привертає майно Андрія Гайченка. Чотири квартири у центрі Києва, два паркомісця та два заміські будинки — усе це оформлено на батьків чиновника. Батько, Віталій Гайченко, — біолог та радіоеколог, мати, Людмила Циндровська, — археолог. Виникає питання, чи могли представники наукової сфери легально заробити на таку нерухомість у столиці.

Риторика проти реальності

На офіційних заходах Андрій Гайченко наголошує на важливості документування та доведення у міжнародних судах злочинів РФ. Проте родинні зв’язки чиновника з тими, хто активно співпрацює з окупаційним режимом, ставлять під сумнів щирість такої риторики.

Ця історія піднімає ключове питання: чи може високопосадовець, чия родина підтримує економічні та політичні зв’язки з окупованим Кримом, ефективно представляти Україну у боротьбі за міжнародне визнання російських злочинів? Відповіді на ці питання мають надати як суспільна дискусія, так і компетентні органи.